Звукозапис як освітня практика збереження нематеріальної культурної спадщини ХХІ ст.: від фіксації до творчої інтерпретації

Abstract

У ХХІ столітті звукозапис став однією з ключових практик охорони нематеріальної культурної спадщини (НКС), оскільки забезпечує ідентифікацію, документування, дослідження, збереження, захист, популяризацію та передачу вітчизняних історичних традицій. Це прямо пропорционально випливає на історико-географічне районування держави, згідно дефініцій Конвенції ЮНЕСКО (2003). Зміст документу ідентифікує значення «сafeguarding» як комплекс заходів, включно з передачею мультимедійної інформації через формальну й неформальну освіти. Звукозапис у поєднанні з освітнім використанням стає не лише технікою фіксації, а й педагогічним інструментом відтворення практик у навчальних закладах, в т. ч. – закладах вищої освіти. На рівні міжнародної політики «якість освіти» та «передача» визнані складовими життєздатності НКС, що синхронізує завдання архівування, педагогіки й культурної політики. Конвенція 2003 р., а паралельно – оперативні директиви встановлюють рамки, у яких звукофіксація має здійснюватися за участю спільнот. Директиви вимагають, аби охоронні плани містили заходи передачі. Дванадцять Етичних принципів охорони НКС додатково підкреслюють пріоритетніст прав спільнот, людської гідності та соціальної справедливості, що прямо стосується польових записів (голос і музика). Для освітніх програм: запис — не лише «збір даних» архіву, а співтворення знань з носіями традиційності, за прозорих умов користування аудіографічними матеріалами.